Олексій Гора, ветеран АТО, кропивничанин
Є в нашому місті Центральноукраїнський будинок художньо-технічної творчості. Місцеві називають його Будинок техніки (чи юного техніка) , а старожили – ремісницьким училищем.
Будівля старовинна та красива, дві світові війни простояла. Але головне не в тому. Є в ній розгалужена система підвалів. І от зараз її змушено використовують за необхідністю – як бомбосховище. Директорка Олена Арутюнян порадилася з колегами, та всі разом вирішили відкрити це укриття для місцевих. Адже не всі встигають до інших укриттів добігти. Так, з першого дня там і облаштувалися співробітники на цілодобових чергуваннях.
У переобладнаному спортзалі розклали спортивні мати для зручності, місця для відпочинку та все необхідне для легкого перекусу: чайник, кава, цукор та смаколики.
ЛЮДИ (саме так – великими літерами!)
На восьмий день уже склалася така собі команда «своїх». Люди перезнайомилися і почали всі разом облаштовувати життя. Хтось ковдри та подушки приніс, хтось фільтровану воду з дому носить, цукор, чай, миючі засоби… Вже під час повітряної тривоги чергові починають хвилюватися: «Щось наші довго йдуть, чи не сталося щось?”
Постійні мешканці з’явилися. Юля з синами ночують, бо чоловік на службі. Старенька бабуся втомилася бігати та залишається під захистом. Діма з дружиною та маленькою донькою допомагає там, де потрібна чоловіча сила. Всі – разом!
Домовилися, привезли машину піску, зібралися сусіди, насипали сотню мішків та прикрили ними вікна. Самі, без втручання та команд «згори». Вразило взємоповажне ставлення. Чуєш постійно: «Я тут чаю принесла, так то на всіх», «Скажіть, чого у вас не вистачає, – на наступну тривогу принесу».
Залишив випадково я там зарядний пристрій, через день знайшов на тому самому місці.
Підвалів у будинку два: з різних боків. Один – гарний, з водою, теплом та послугами. Інший – просто підвал зі стільцями та лампою-переноскою. Чоловіки, як приводять свої сім’ї, відразу йдуть до другого, бо перший «для жінок та дітей». Самі йдуть. Навіть коли місця вистачає.
Діти
Найскладніше, мабуть, дітям. Вони не все розуміють, але багато відчувають. Жодних конфліктів чи проявів підліткового максималізму. Тільки маленькі несміливо намагаюся привернути увагу до себе. Малий Сашко підходить тихенько та протягує маленький м’ячик. Мовчки. А оченята просять: «Ну пограйся!» Відмовити неможливо, навіть коли втомився до нестями. А старші тихенько і якось сором’язливо сидять по куточках. Для них влаштували розваги: намалюй картину для солдата. Хтось згадав морський бій на папірцях. Щоб на довше вистачило, поле робимо 15 на 15 клітинок.
Для найменших та матусь зробили доступ до окремої кімнати (ну як кімнати, перегородили шторами частину коридору). Там теж можна поспати поруч з дитиною та перепеленати. Хтось навіть коляску приніс, щоб двічі потім не бігати.
Тривоги
За основними повідомленнями слідкують усі. Майже всі читають новини під час тривоги. Чекають відбою та діляться інформацією. Такі собі політінформації виходять! З доповідачами та виступаючими. Інколи вночі доводиться трохи вгамовувати, бо інші сплять.
Для чергових тривоги – найгірший час. Треба відчиняти двері, ворота, ще одні ворота та ще одні двері. І чекати «своїх». Щоб усі встигли, щоб не затрималися.
Якось вночі зайшли до нас роми. Біженці з Харкова. 36 чоловік усього, з них 16 дітей. Дорогою в них поламався обігрівач в мікроавтобусі, де їхали діти. Довелося чекати ранку, як СТО відкриється. Ми їх чаєм та бутербродами пригостили. Зігрілися та позасинали прямо на стільцях. Перед тим як їхати жінки підмели та прибрали підвал, а один з чоловіків залишив гроші: «Купіть щось тим, хто після нас зайде». Ми відмовилися, бо їм ще далеко їхати, а потім таки знайшли ці гроші біля смаколиків.
І це лише кілька історій про життя одного маленького підвалу. А таких, чи більш важливих, історій – тисячі по всій Україні! І головною ознакою є безумовна людяність усіх, хто в них.
І хтось хоче таку країну перемогти?! Та йдіть ви туди, куди вже поплив рускій воєнний корабль!
Поділися новиною
